Вироби, зв’язані руками Наталії Макодим, викликали захоплення не тільки у відвідувачів її виставки в міському історичному музеї, але й в Естонії та Італії.

Кожна людина, ким би вона не була і яку професію не обрала б, все одно має заняття для душі. Хтось захоплюється живописом або читанням, дехто любить куховарити, інші у вільну хвилину залюбки відправляються помилуватися природою. А для Наталії Макодим немає нічого бажанішого, ніж після щоденної напруженої й клопіткої роботи з цифрами вмоститися ввечері в улюблене крісло і взяти в руки клубок пряжі, спиці чи крючок.

Народилася вона в Узбекистані. Мама Олена – болгарка з Одещини, після закінчення навчання в Одеському медучилищі отримала направлення на Волинь, у село Світязь. Там вона познайомилася з Миколою - молодим завклубом, який, кажуть, був першим хлопцем на селі. Старший брат Наталії народився в краю голубих озер. Коли він трішки підріс, батьки, відгукнувшись на заклик комсомолу, в 1963 році поїхали відбудовувати зруйновані черговим землетрусом узбецькі оселі. Декілька років родина мешкала в селищі Джамбул. Коли Наталії виповнилося 4 роки, вони переїхали в місто гірників.

- Наталю, а коли ви зрозуміли, що в’язання стало для вас найкращим відпочинком?

-Мабуть, років п’ять тому. Чоловік тоді поїхав на заробітки в Польщу. Менший син там навчався, а старший мешкав у Києві. Я за професією – бухгалтер. Повертаючись вечорами в порожню квартиру, дуже сумувала. А щоб якось себе розрадити, діставала нитки і спиці. Хоча в’язати мене мама навчила ще школяркою, гачок я вперше взяла в руки, коли, здобуваючи освіту у Луцькому політехнічному інституті, квартирувала в однієї бабусі. Все в її помешканні (серветки, штори, скатертини, одяг) вив’язане неповторними ажурними узорами гачком. Усі ці речі були настільки гарні, що мені теж захотілося навчитися робити такі ж. На спицях, як би не старалася, такої краси не створиш. Господиня з радістю погодилася допомогти.

Найбільше люблю в'язати дитячий одяг. Готові вироби дарувала на дні народження. Ті, що залишалися, складала в мішок. Гадала, може, згодиться для онуків. Домашні сміялися, бо мішок вийшов таки чималенький. Та випала нагода і його подарувати: у чоловікового брата, який мешкає в Естонії і має вже 18-річну дочку, народилася друга донечка, тож мішок помандрував у Прибалтику. Дещо передавала знайомій в Італію. Італійцям настільки мої роботи сподобалися, що навперебій стали просити її, щоб привезла щось і для них.

-У музеї на виставці екс-понується 40 ваших робіт. І якщо хтось із відвідувачів захоче якусь з них придбати, продасте?

-У жодному разі, хіба що попросять як зразок. Я не люблю повторюватися. В’язати другий раз таку ж саму річ нецікаво. Завжди хочеться творити щось нове. Якщо в'язати за гроші, то замовник починає диктувати свої умови. Мені це не до душі До речі, в музеї знаходиться, мабуть, тільки п’ята частина того, що встигла зробити. Якби зібрати все подароване…

-Такої виставки, принайм-ні на Волині, ще ніхто не організовував. Чи не хотіли б, щоб її побачили ще десь?

-Та мені й досі не віриться, що погодилася на цю, навіть трішки ніяково. Звичайнісінька ж робота. Хіба мало людей уміють гарно шити чи в'язати?

-Звідки берете узори і фасони?

-Виписую журнал «В’язання крючком», шукаю узори в Інтернеті. Там є «Ярмарок майстрів». Син давно пропонував помістити туди й мої роботи, але я на це не наважилася. Вив’язуючи якусь річ, не просто копіюю її з чиєїсь моделі, а компоную: можу взяти узор з однієї, комір – з другої, додати щось своє – з інших ниток, іншого кольору і фасону. Ще тільки збираюся щось в'язати, а вже бачу кінцевий результат. Найперше - уявляю матеріал і колір.

-В’язання вимагає по-сидючості. Вам ніколи не набридало витрачати на нього час?

-Навпаки. Я завжди поспішаю додому, аби швидше приготувати вечерю і зайнятися цією справою. Це мене заспокоює, навіює гарний настрій. Правда, буває, що, розпочавши якусь річ, відчуваю - не лежить до неї душа. Відкладаю вбік і роблю іншу. Потім повертаюся до попередньої – розпускаю вив’язане і починаю переробляти. А якщо настають вихідні чи свята, не можу дочекатися, доки вони закінчаться. Мене ніби хтось голкою штрикає: «Сідай і в’яжи».

- А хотіли б передати свій талант і досвід, наприклад, майбутнім онукам?

- Аби мали бажання. І, знаєте, мій старший 24-річний син Вадим, який два роки тому закінчив університет і захистив кандидатський мінімум, теж захопився плетінням, тільки з бісеру. Він зустрічається з дівчиною, яка цим займається давно і досить успішно. Тепер плетуть удвох.

-Мрієте про онучку?

-Дуже. Ходитиме, як лялька. У мене ж лише хлопці. Коли вони були маленькими, гарний одяг був у дефіциті. Але мої сини одягалися так, що всі питали: «Де ви берете такі речі?»

-Що плануєте в майбутньому?

-В'язати, в'язати, в'язати…

Мене ніби хто голкою штрикає: «Сідай і в’яжи»

Валентина Савчук,

м. Нововолинськ

Вироби, зв’язані руками Наталії Макодим, викликали захоплення не тільки

у відвідувачів її виставки в міському історичному музеї, але й в Естонії та Італії.

Кожна людина, ким би вона не була і яку професію не обрала б, все одно має заняття для душі. Хтось захоплюється живописом або читанням, дехто любить куховарити, інші у вільну хвилину залюбки відправляються помилуватися природою. А для Наталії Макодим немає нічого бажанішого, ніж після щоденної напруженої й клопіткої роботи з цифрами вмоститися ввечері в улюблене крісло і взяти в руки клубок пряжі, спиці чи крючок.

Народилася вона в Узбекистані. Мама Олена – болгарка з Одещини, після закінчення навчання в Одеському медучилищі отримала направлення на Волинь, у село Світязь. Там вона познайомилася з Миколою - молодим завклубом, який, кажуть, був першим хлопцем на селі. Старший брат Наталії народився в краю голубих озер. Коли він трішки підріс, батьки, відгукнувшись на заклик комсомолу, в 1963 році поїхали відбудовувати зруйновані черговим землетрусом узбецькі оселі. Декілька років родина мешкала в селищі Джамбул. Коли Наталії виповнилося 4 роки, вони переїхали в місто гірників.

- Наталю, а коли ви зрозуміли, що в’язання стало для вас найкращим відпочинком?

-Мабуть, років п’ять тому. Чоловік тоді поїхав на заробітки в Польщу. Менший син там навчався, а старший мешкав у Києві. Я за професією – бухгалтер. Повертаючись вечорами в порожню квартиру, дуже сумувала. А щоб якось себе розрадити, діставала нитки і спиці. Хоча в’язати мене мама навчила ще школяркою, гачок я вперше взяла в руки, коли, здобуваючи освіту у Луцькому політехнічному інституті, квартирувала в однієї бабусі. Все в її помешканні (серветки, штори, скатертини, одяг) вив’язане неповторними ажурними узорами гачком. Усі ці речі були настільки гарні, що мені теж захотілося навчитися робити такі ж. На спицях, як би не старалася, такої краси не створиш. Господиня з радістю погодилася допомогти.

Найбільше люблю в'язати дитячий одяг. Готові вироби дарувала на дні народження. Ті, що залишалися, складала в мішок. Гадала, може, згодиться для онуків. Домашні сміялися, бо мішок вийшов таки чималенький. Та випала нагода і його подарувати: у чоловікового брата, який мешкає в Естонії і має вже 18-річну дочку, народилася друга донечка, тож мішок помандрував у Прибалтику. Дещо передавала знайомій в Італію. Італійцям настільки мої роботи сподобалися, що навперебій стали просити її, щоб привезла щось і для них.

-У музеї на виставці екс-понується 40 ваших робіт. І якщо хтось із відвідувачів захоче якусь з них придбати, продасте?

-У жодному разі, хіба що попросять як зразок. Я не люблю повторюватися. В’язати другий раз таку ж саму річ нецікаво. Завжди хочеться творити щось нове. Якщо в'язати за гроші, то замовник починає диктувати свої умови. Мені це не до душі До речі, в музеї знаходиться, мабуть, тільки п’ята частина того, що встигла зробити. Якби зібрати все подароване…

-Такої виставки, принайм-ні на Волині, ще ніхто не організовував. Чи не хотіли б, щоб її побачили ще десь?

-Та мені й досі не віриться, що погодилася на цю, навіть трішки ніяково. Звичайнісінька ж робота. Хіба мало людей уміють гарно шити чи в'язати?

-Звідки берете узори і фасони?

-Виписую журнал «В’язання крючком», шукаю узори в Інтернеті. Там є «Ярмарок майстрів». Син давно пропонував помістити туди й мої роботи, але я на це не наважилася. Вив’язуючи якусь річ, не просто копіюю її з чиєїсь моделі, а компоную: можу взяти узор з однієї, комір – з другої, додати щось своє – з інших ниток, іншого кольору і фасону. Ще тільки збираюся щось в'язати, а вже бачу кінцевий результат. Найперше - уявляю матеріал і колір.

-В’язання вимагає по-сидючості. Вам ніколи не набридало витрачати на нього час?

-Навпаки. Я завжди поспішаю додому, аби швидше приготувати вечерю і зайнятися цією справою. Це мене заспокоює, навіює гарний настрій. Правда, буває, що, розпочавши якусь річ, відчуваю - не лежить до неї душа. Відкладаю вбік і роблю іншу. Потім повертаюся до попередньої – розпускаю вив’язане і починаю переробляти. А якщо настають вихідні чи свята, не можу дочекатися, доки вони закінчаться. Мене ніби хтось голкою штрикає: «Сідай і в’яжи».

- А хотіли б передати свій талант і досвід, наприклад, майбутнім онукам?

- Аби мали бажання. І, знаєте, мій старший 24-річний син Вадим, який два роки тому закінчив університет і захистив кандидатський мінімум, теж захопився плетінням, тільки з бісеру. Він зустрічається з дівчиною, яка цим займається давно і досить успішно. Тепер плетуть удвох.

-Мрієте про онучку?

-Дуже. Ходитиме, як лялька. У мене ж лише хлопці. Коли вони були маленькими, гарний одяг був у дефіциті. Але мої сини одягалися так, що всі питали: «Де ви берете такі речі?»

-Що плануєте в майбутньому?

-В'язати, в'язати, в'язати…