Вишивані копії справжніх ікон мають власну історію створення.
Кажуть, помешкання Ма-рії Макарівни Ваврисевич не прикрашає жодна вишивка. Усі свої роботи відома далеко за межами міста майстриня тримає у шафі – щоб зекономити час, готуючись до наступної виставки. А їх у житті вишивальниці було чимало, не меншає й досі. Здавалося б, відкриття чергової експозиції давно можна віднести до розряду подій буденних, але потрапити в оточення винятково талановитого вишиваного дива - то завжди свято.
Позавчора таке свято, ініційоване головою міськ-районного осередку Союзу українок і культорганізатором Наталією Авдєєнко, відбулося у територіальному центрі. У просторій кімнаті промені зимового сонця бавилися на зігрітих натхненною душею вишиваних роботах Марії Макарівни. А вона переходила від однієї до іншої, розповідала гостям історію створення кожного рушника, кожної ікони. Захоплення майстрині – старі вишивки. Саме вони, розповідає жінка, старі клапті з вицвілими візерунками, надихають її на створення нових, з розкішним сплетінням символів, полотен «вишиваних доль». Скільки їх створила, Марія Макарівна навіть рахувати не береться: дарувала, продавала, віддавала, на її рушниках хлібом-сіллю вітала Володимирщина високопосадових гостей. Ікони пам’ятає точно – двадцять вісім.
Міський терцентр, завдяки ідеям Наталії Авдєєнко, вдосконалив своє призначення. За словами його директора Галини Борис, якщо колись їхніх послуг потребували люди самотні, обділені долею, то нині сюди приходять щасливі й талановиті особистості, щоб надихнути на щастя інших. Хтось із них несе позитивне світобачення, хтось - особливу енергетику. Серед вишиваних шедеврів Марії Ваврисевич, визначили гості-союзянки, вони відчули життєдайний спокій.
Років двадцять тому цих робіт не було. Марія Макарівна просто любила вишивати, більш творчим та плідним улюблене заняття стало напередодні знаменного дня у житті міста – його тисячоліття. Готуючись до такого серйозного ювілею, вишивальниця зробила рушник із символічними цифрами, тоді ще один, і ще... Уже виставлялася у Луцьку, коли завітала на виставку вишиваних ікон Дмитра Блажейовського. На превелике щастя, старенький священик, який тільки іноді приїздить в Україну з Італії, якраз знаходився поруч із своїми роботами. Поспілкувавшись із ним, Марія Макарівна втратила спокій, вона марила вишитими образами і працювала голкою. Через певний час відвідувачі вже її персональної виставки хрестилися й цілували витвори мистецтва майстрині: святі лики Діви Марії, Оранти. Між ними притулилася одна, малопомітна, скромна робота. Розміром як серветка, вона має особливу цінність для Марії Макарівни: «Я ходила у школу повстанських часів, - згадує Марія Макарівна, - уроки завжди розпочиналися молитвою. Разом з учителькою ми спочатку просили Бога за наш рідний край, потім читали «Отче наш». Не так давно мені раптом подумалося: ось помру – і молитва зникне назавжди. Я вишила отих кілька рядочків. За якийсь час, коли молитва побувала на багатьох виставках, до мене у парку підійшов чоловік похилого віку та запитав, звідкіля мені відомі ті слова. Розповіла йому про шкільний звичай, а він каже: «Я був повстанцем. Кожного ранку з побратимами ми виходили на узлісся і цими ж словами молили Бога за Україну».
ВИШИВАНКИ ЗІГРІВАЛИ ЗИМОВОЇ ПОРИ
КРИСТИНА ПАВЛЮК, м.Володимир-Волинський
Вишивані копії справжніх ікон мають власну історію створення.
Кажуть, помешкання Ма-рії Макарівни Ваврисевич не прикрашає жодна вишивка. Усі свої роботи відома далеко за межами міста майстриня тримає у шафі – щоб зекономити час, готуючись до наступної виставки. А їх у житті вишивальниці було чимало, не меншає й досі. Здавалося б, відкриття чергової експозиції давно можна віднести до розряду подій буденних, але потрапити в оточення винятково талановитого вишиваного дива - то завжди свято.
Позавчора таке свято, ініційоване головою міськ-районного осередку Союзу українок і культорганізатором Наталією Авдєєнко, відбулося у територіальному центрі. У просторій кімнаті промені зимового сонця бавилися на зігрітих натхненною душею вишиваних роботах Марії Макарівни. А вона переходила від однієї до іншої, розповідала гостям історію створення кожного рушника, кожної ікони. Захоплення майстрині – старі вишивки. Саме вони, розповідає жінка, старі клапті з вицвілими візерунками, надихають її на створення нових, з розкішним сплетінням символів, полотен «вишиваних доль». Скільки їх створила, Марія Макарівна навіть рахувати не береться: дарувала, продавала, віддавала, на її рушниках хлібом-сіллю вітала Володимирщина високопосадових гостей. Ікони пам’ятає точно – двадцять вісім.
Міський терцентр, завдяки ідеям Наталії Авдєєнко, вдосконалив своє призначення. За словами його директора Галини Борис, якщо колись їхніх послуг потребували люди самотні, обділені долею, то нині сюди приходять щасливі й талановиті особистості, щоб надихнути на щастя інших. Хтось із них несе позитивне світобачення, хтось - особливу енергетику. Серед вишиваних шедеврів Марії Ваврисевич, визначили гості-союзянки, вони відчули життєдайний спокій.
Років двадцять тому цих робіт не було. Марія Макарівна просто любила вишивати, більш творчим та плідним улюблене заняття стало напередодні знаменного дня у житті міста – його тисячоліття. Готуючись до такого серйозного ювілею, вишивальниця зробила рушник із символічними цифрами, тоді ще один, і ще... Уже виставлялася у Луцьку, коли завітала на виставку вишиваних ікон Дмитра Блажейовського. На превелике щастя, старенький священик, який тільки іноді приїздить в Україну з Італії, якраз знаходився поруч із своїми роботами. Поспілкувавшись із ним, Марія Макарівна втратила спокій, вона марила вишитими образами і працювала голкою. Через певний час відвідувачі вже її персональної виставки хрестилися й цілували витвори мистецтва майстрині: святі лики Діви Марії, Оранти. Між ними притулилася одна, малопомітна, скромна робота. Розміром як серветка, вона має особливу цінність для Марії Макарівни: «Я ходила у школу повстанських часів, - згадує Марія Макарівна, - уроки завжди розпочиналися молитвою. Разом з учителькою ми спочатку просили Бога за наш рідний край, потім читали «Отче наш». Не так давно мені раптом подумалося: ось помру – і молитва зникне назавжди. Я вишила отих кілька рядочків. За якийсь час, коли молитва побувала на багатьох виставках, до мене у парку підійшов чоловік похилого віку та запитав, звідкіля мені відомі ті слова. Розповіла йому про шкільний звичай, а він каже: «Я був повстанцем. Кожного ранку з побратимами ми виходили на узлісся і цими ж словами молили Бога за Україну».
