Вона - не бомж. Але вже понад 16 років 73-річна Софія Гуль живе в хліві без світла і опалення, де ночами по голові скачуть щурі.
Ця історія шокує, адже нечасто можна побачити на власні очі, коли умови життя людини скоріше нагадують сторінки романів про середньовічні жахіття, ніж реалії сучасності.
Доля від самого початку була до неї немилосердною. Софія - інвалід ІІІ групи від народження, і так вже вийшло, що стала приреченою на самотність. Вона ніколи не мала власної сім’ї, не пізнала радощів материнства.
Софія Миронівна прийшла до нашої редакції, пригадавши, що у 2002 році на сторінках газети вже писали про нелюдські умови її існування з надією, що життя старенької зміниться на краще. Однак проблем у самотньої пенсіонерки так і не поменшало.
«Бомжі живуть краще»
Відкритий усім вітрам, у селі Микуличі одиноко стоїть хлів, збудований із шлакоблоків самою господинею. Там колись була піч, яка жахливо коптила, а згодом і зовсім завалилася. Маленьке віконце майже не пропускає світла у невеличке сире приміщення, яке більше схоже на смітник, ніж на людське житло. Тут немає і ніколи не було підлоги. У вологій землі під ногами безліч щурячих нір, численним господарям яких, схоже, зовсім непогано живеться: треба лише не полінуватися вилізти, як поруч на столі завжди знайдеться хліб, молоко і залишки інших нехитрих харчів. Підкріпившись, жирні гризуни гарцюють по хліву, стрибаючи й по голові господині житла, яка намагається заснути. А зробити це непросто, бо, окрім непроханих гостей, не дає розслабитися немилосердний холод і не вельми зручне ліжко, де матрацом слугує напівзогнилий мотлох, а ковдри і постільної білизни взагалі немає.
Таке благо цивілізації як світло також виявилося недосяжним до цього помешкання. Воду Софія Миронівна бере з криниці, розташованої поруч з хлівом, а їжу готує на подвір’ї, де палить багаття. Навколо вогню крутяться кури, качки та гуси, яких тримає бабця, а в окремій загорожі у хліві чекають годівлі корова з телицею та порося. Охороняє свою господиню та її господарство вірний пес Мухтар.
«Бомжі живуть краще», - сказала одна з мешканок села, яку зустріла на зупинці, повертаючись до Володимира. І це справді так, бо останні попри все намагаються урвати «своє задоволення» від життя: байдикують, крадуть, зігріваються з допомогою алкоголю. А Софія Гуль не п’є, багато трудиться, щоб нагодувати господарство, в сезон обробляє немаленьку ділянку землі, де вирощує городину. І це у 73 роки, незряча на одне око і глуха на одне вухо, з цілим букетом хронічних хвороб.
Це її вибір
Що ж змушує нашу героїню так страждати? Жінку аж ніяк не можна назвати безпритульною чи якимось асоціальним елементом. Вона має однокімнатну квартиру з усіма вигодами у центрі Володимира, яку колись здавала квартирантам, а зараз просто тримає зачиненою. Бабця отримує хоч і невеличку, але пенсію (19 років працювала медсестрою у районній лікарні).
«Я народилася і все життя прожила у селі, звикла тримати господарство. А з коровою на балконі не розженешся… Та й коли помру, то хоч односельці поховають по-людськи, а у місті кому я потрібна?» - такою була відповідь. Володимирську квартиру бабця продавати не хоче, боїться, що з грошима до села не доїде, бо недоброзичливців у неї вистачає. Каже, нещодавно її побили сусіди, які мешкають у хаті, що по совісті належить їй.
Випробування долею
…На початку війни німці знищили хату діда Софії Миронівни по материнській лінії, де жила вся їх велика родина. Довелося тулитися по чужих кутках. На фронті загинув батько, у якого було п’ятеро братів. Чоловіки сумісними зусиллями почали зводити хату для всіх. Але й тут не пощастило: ще недобудоване житло згоріло вщент. Після звільнення від фашистів погорільцям виділили будматеріали, і зрештою збудували хату, в яку заселилися Ганна (мама Софії Миронівни) з дітьми, її сестра Єфросинія і брат Олександр, який повернувся з фронту без ноги. У сусідньому селі купили хлів, прибудували його до нового помешкання. Але невідомо з яких причин тітка Єфросинія вчинила скандал і забажала, щоб родичі вибралися з хати. Тоді дядько Олександр звів глиняну ліплянку, і до нього перебралися Софія з мамою, сестрою Надією і бабунею Марією. Жилося дуже важко. Дядько чим міг допомагав сестрі та племінницям. Софія закінчила курси медсестер і влаштувалася на роботу в місті, а сестра вступила до інституту.
На початку 90-х страшна недуга забрала життя Олександра. Але, як кажуть, біда сама не ходить: після його смерті важко захворіла мама. Софії Миронівні довелося покинути роботу, щоб доглядати за старенькою. Через два роки її не стало. А згодом померла остання рідна людина – сестра Надія. Жінка залишилася зовсім сама, і тут не забарилося ще одне лихо - ураган знищив її хатину. Тоді довелося позичати гроші в односельців і самотужки зводити дах над головою. Так був збудований хлів, у якому живе жінка й донині.
Чи був кримінал?
Софія Гуль розповідає, що у великій хаті на самоті залишилася тітка Єфросинія, яка обіцяла переписати житло на внука сестри, але не зробила цього. У 1992 році вона несподівано склала заповіт на зовсім чужих людей, подружжя односельців, які нібито за нею доглядали. Після цього тітка прожила лише 2 місяці. Софія Миронівна впевнена, що тітку примусили змінити рішення і померла вона не своєю смертю, їй «допомогли». «Тітка лежала в труні вся чорна від побоїв, - каже моя співрозмовниця, - але кримінальної справи порушено не було. А за 2 роки з Херсона приїхала дочка доглядальниці з чоловіком і донькою. У чоловіка не було документів. Вони заселилися в тій же хаті, а голова сільради Лідія Рудчик «організувала» їм прописку за адресами, яких в селі не існує. На вул. Хутірській всього 5 хат, жінка ж приписана в будинку №9, а її чоловік «мешкає» під № 11 (Софія Миронівна не пояснює як, але стверджує, що про це дізналася у райдержадміністрації).
Моя співрозмовниця каже, що ходила до кількох юристів, які пояснили, що вона має право на оскарження заповіту, складеного тіткою, і може відсудити дві третини будинку. Але ще нічого не робила, а нинішні господарі хати, дізнавшись про це, нібито побили її.
Де взяти спонсора?
За словами Софії Миронівни, до неї із розумінням ставляться односельці, іноді дають їжу. Допомагає районний територіальний центр з обслуговування одиноких і непрацездатних громадян. Директор Любов Столярчук потурбувалася про те, щоб у сезон викосили траву, а взимку привезли дрова. А от місцева влада ігнорує її прохання. Не раз зверталася до сільського голови Лідії Рудчик, просила, щоб провели світло і дали трохи землі (бо паю їй не виділили), але так нічого і не добилася. Також не дочекалася жодної допомоги від райдержадміністрації та районної ради.
Софія Миронівна втомилася так жити і згодна, якби знайшовся спонсор, який би погодився збудувати для неї хатину в селі, вона б взамін віддала квартиру у місті (за попередньою нотаріально оформленою угодою). Також можливий варіант перегляду заповіту тітки Єфросинії на частину будинку, на яку претендує жінка. Але в будь-якому разі їй потрібна стороння допомога.
Коментарі посадових осіб
Після всього розказаного і побаченого, спілкуємося з сільським головою Лідією Рудчик.
-Лідіє Миколаївно, коли востаннє до вас зверталася Софія Гуль і з якого питання?
-Софія Миронівна зверталася дуже давно, хотіла, щоб їй провели світло. Тоді було складено відповідну документацію і поставлено стовпи. Для того, щоб підвести світло, жінці треба було купити лише кабель. Але на таку пропозицію вона відреагувала дуже бурхливо і сказала, що їй цього не треба і нічого купувати вона не буде.
-А стосовно землі, зокрема паю?..
-Вона має землю біля хати. Все решта, що обробляє, це самозахват. А щодо паю, то Софія Гуль на нього не має права, бо прописана у місті.
-Що вам відомо стосовно хати, на яку претендує жінка?
-Ця хата належала її тітці, Єфросинії Мельничук, яку, одиноку і хвору, доглядала односельчанка, навіть забрала її до себе. На знак подяки Єфросинія склала на неї заповіт. А після смерті Мельничук сім’я доглядальниці на цілком законних підставах перебралася туди жити.
-Софія Гуль підозрює, що нібито тітку вбили…
-Чого ж вона тоді не заявила в міліцію? Все це не більш, ніж фантазії літньої жінки, адже відомо, що Єфросинія важко хворіла.
-Де прописані дочка і зять доглядальниці?
-Вони живуть і прописані у цій же хаті на вул. Хутірській, 13 на законних підставах, адже мати, у якої є акт на право власності на будинок, має право пустити до себе жити і прописати дочку та зятя.
-Скільки всього хат на Хутірській вулиці?
-Чотирнадцять.
У Володимир-Волинській райдержадміністрації також добре знають Софію Миронівну і не раз їй допомагали. Як повідомив керівник апарату РДА Юліан Гимон, голова райдержадміністрації Юрій Михалець особисто придбав 8 опор по 400 грн. кожна, їх безкоштовно встановило ВАТ «Володимир-Волинськсільенерго» (Віктор Малахеєв), проект було складено за спонсорські кошти Володимир-Волинською філією ВАТ «Волиньобленерго». Для того, щоб провести електроенергію до помешкання Гуль, на яке, до речі, немає технічної документації, потрібно придбати кабель, електролічильник і коробку для нього. Це має зробити Софія Миронівна, але вона категорично відмовляється вкладати власні кошти.
Крім цього, Юрій Михалець придбав буржуйку, яку вмурував спеціально привезений пічник, але жінка нею не користується через погану тягу (причина – неправильно збудований комин). Також від територіального центру їй привозили гуманітарний одяг, але вона його не вдягає (їй більше до вподоби носити лахміття), безкоштовно забезпечили дровами і порубали їх, вона заплатила лише за доставку. Юліан Ількович зауважує, що все це робиться, незважаючи на те, що офіційно Софія Гуль є міською мешканкою, забезпеченою благоустроєним житлом. Жінка отримує ветеранську пенсію і могла б жити в місті у хороших умовах. Але не хоче.
Думаю, що ще будь-які коментарі зайві…
