Жінка долонею витирає сльози – їй уже 83, а біль пережитого тривожить досі. Онуки надбали бабці записи стрілецьких пісень, вона слухає їх щовечора. «Чого ж ти плачеш?» - допитується сестра Віра. «Ти не зрозумієш…» - відповідає.
Родина Пташенчуків мешкала у Старих Кошарах Ковельського району. Батьки з тих виселенців, кому пощастило повернутися з Росії. Із собою привезли мішок жита, лопатами удвох скопали гектар землі. Згодом мали вже тринадцять гектарів, працювали з дітьми, яких було п’ятеро. І врожай збирали хороший: «Молотили як могли - руками, ціпами, аж у 1939-му батько купив молотарку, - розповідає Ганна Євдокимівна, - а після війни прийшли начальники з району, сільради, побачили реманент, поле - і визнали нас куркулями. Тоді у нашому селі був голод, 47-ий рік.
Щастя, що тато встигли засіяти землю, бо возом приїздили «власті» кожного місяця за ставкою (податком), допоки комора зовсім спорожніла. То ми, діти, нарвемо щавлю, переберемо - і старша сестра їде у Ковель продавати. Якраз на буханку хліба вистачало. Назавтра вона знову їде, а нам на цілий день їжі отой буханець залишається шістьом. Через рік ледь дочекалися Петрівки. Нажали зеленого жита, висушили під сонцем, якось змолотили і напекли хліба». Однак голод 47-го вже не лякав, перед тим пережили найстрашніше – війну. Їхня хатина стояла поруч із залізницею, а цей об’єкт німці захопили першим. Ганна Євдокимівна згадує, як серед ночі постукали у вікно. Чоловіки у військових строях наказали господарю запрягати коней і їхати за ними. «Довго не було тата, - розповідає далі жінка, - а як повернувся, передав прохання – стерегти завтра біля переїзду колійового, де охорона німецька стояла, бо будуть повстанці переходити залізницю. Мороз вдарив наступного ранку, добре - зима безсніжна, вигнали ми овець на оту мерзлу траву й пасемо перед солдатами фашистськими, а самі поглядаємо, щоб швидше наші хлопці перебралися. Відтак часто «випасали» там худобу».
З наближенням боїв Пташенчуки переселилися до заміжньої дочки у сусіднє село. А там в одній кімнаті шість душ тиснуться, в сусідній – чотири німецькі офіцери живуть, надворі патруль чергує. Та все свекра сестриного ганяють: туди піди, те принеси, їсти давай. Як несила стало чоловікові терпіти, пішов він до повстанців крадькома, з ними повернувся. Вояки патруль зняли, а офіцерам гранату вкинули. «Один з них доброю людиною був, дивом тільки він вижив. Приносили йому літр молока щодня, то офіцер половину молодшій сестричці моїй віддавав, щоб не плакала голодна. Він випрохав нам волю у своїх командирів, коли нас із старшою сестрою у Германію мали вивезти, - згадує старенька. – Ми повернулися додому, аж там фронт, хати немає, всюди бункери ворожі. Односельці у землі ями повикопували, сходи вниз поробили, одне віконце – от і хата. Ми у такій ямі два роки зимували, піч, щоб хліб пекти, поставили на вулиці й так виживали».
Єдиний спогад, що не судилося почути нащадкам Ганни Євдокимівни, по’вязаний з Українською повстанською армією. Сльози котяться зморшкуватим обличчям, перехоплює подих. Сказала тільки, що передавала їм інформацію. Та чи хотіла їхньої перемоги? «Моя сестра-інвалід, їй міною відірвало ногу, мешкала сама у центрі села, поруч з хатою росла висока тополя. Як закінчилася війна, у село зайшли повстанці та принесли їй жовто-блакитний прапор. Просили, щоб повісили його на тополі. Сестра прапор взяла, але від допомоги відмовилася. А назавтра українське знамено виднілося з усіх куточків Старих Кошар. Ми й досі не знаємо, як вона це зробила».
Матеріал підготовлений за сприяння голови МО ВО «Свобода» Руслана Пилип’юка.
